Хрестові походи дітей
Сергій Жадан, письменник, журнал «Главред»
Нам лишається все менше можливостей виявити своє справжнє ставлення до світу, який нас оточує. Будь-яка спроба заявити про свої права, не відмовляючись при цьому від обов’язків, так чи інакше приречена на непочутість та надмірну інтерпретованість. Ти можеш говорити будь-що, але мусиш пам’ятати, що все, сказане тобою, буде використане проти тебе, тому всі твої спроби порозумітись зі світом так чи інакше завершуються сплатою штрафних санкцій.
Цивілізація побудована таким чином, щоби ти займав своє місце, оскільки крім цього місця в тебе більше нічого немає. Життєві принципи занадто раціональні, аби в них могли поміститись твої пристрасть та ненависть. Пристрасть та ненависть сьогодні успішно заміняються ксенофобією та конформізмом.
І що в такому разі лишається дорослим чоловікам, котрі опиняються після тридцяти років сам на сам із суворою дійсністю? Їм лишається футбол – найбільша ілюзія часів занепаду, солодка омана, яка дозволяє тобі пережити кризу середнього віку, почуваючись при цьому не надто паскудно. Із суто спортивного контексту професійний футбол давно й успішно перемістився в контекст суспільно-політичний, можливо навіть – ідеологічно-духовний. Бог футболу, котрий свого часу вигадував правила гри, був наділений особливим почуттям всепрощення та чоловіколюбства, бо інакше як пояснити те дивне ірраціональне почуття радості та відчаю, закладене, скажімо, в неоковирні комбінації твоєї національної збірної, на які ти не можеш дивитись без сліз, але і відірватись від яких ти теж не можеш. Очевидно, саме ця ірраціональність, неможливість «надмірної любові», щирі почуття, справжня злість і зробили професійний футбол останньою забавою перезрілого депресивного людства. Оскільки у футболі все по-чесному, і патріотизм стадіонів та пабів позитивно відрізняється від патріотизму мітингів та виборчих дільниць. Справді – легко вболівати за національну збірну, якщо ти громадянин Німеччини чи Італії. Натомість спробуй не озлобитись і не втратити віру у людство живучи де-небудь на Фарерських островах. Добре бути фанатом «Ювентуса» чи «Манчестер Юнайтед». А ось як не нажити психологічних комплексів та сексуальних розладів, якщо ти стійкий вболівальник Охтирського «Нафтовика» – питання риторичне. Чоловіки, які вечорами виходять зі своїх контор, офісів, магазинів, натягуючи по дорозі на свої пуза футболки улюбленої команди і заливаючись на підходах до стадіону пивом, нагадують дітей – непокірних і фанатично залюблених у свої химери, дітей, котрі вирушають у черговий хрестовий похід, стартують за своєю персональною Чашею Грааля чи Кубком УЄФА, наперед знаючи, що нічим хорошим для них це не закінчиться. І саме ця відсутність жодних ілюзій, що дивним чином поєднується в них із відсутністю жодних сумнівів, і дозволяє їм у черговий раз прорватись крізь загорожі та пастки, які розставив на їхньому шляху жорстокий світ.
Тягаючись цими тижнями фан-зонами Євро-2008, переїжджаючи разом із фанатськими валками від міста до міста, дивлячись із ними трансляції матчів на площах Зальцбурга чи Іннсбрука, я весь час ловив себе на досить таки нешляхетному почутті заздрості – адже вони, блін, мають повне право на свої маразми, на розмахування державними прапорами та розпивання алкоголю у громадських місцях, на скандування одноманітних і від цього особливо драйвових кричалок, на сльози відчаю і соплі радості, оскільки вони тут вболівають за своїх, а я, натомість, за своїх вболівати не можу, оскільки мої сюди не пробились і невідомо коли наступного разу проб’ються. Це схоже на заздрість учнів молодших класів, котрі спостерігають за першими пиятиками своїх старших братів – ти й розумієш, що нічого хорошого, крім тяжкого похмілля, ці пиятики не приносять, але все одно – більше за все на світі хотів би тепер мати можливість накачатися цим жахливим, невимовно-привабливим дорослим алкоголем.
Футбольні фанати – можливо останні чесні громадяни країн об’єднаної Європи. Їхнє лузерство і їхня клоунада не те, що приховуються, а скоріше навпаки – підкреслюються самою ігровою стихією, що її до цього часу не знищили ні контракти, ні їхня відсутність. Бізнес вбиває форвардів, проте не має жодного стосунку до вболівальників, котрі можуть пробачити своїй команді все, крім продажності. Футбольний патріотизм дивовижно політнекоректний, можливо тому такий популярний. Краще національні прапори в руках футбольних фанатів, аніж фанатів релігійних. Скільки разів доводилось чути, як вони тягнуть мелодію національного гімну – своїми п’яними, прокуреними, охриплими голосами, як вони збиваються з ритму, забувають слова, закашлюються, прочищають горло. Жоден політик, жоден революціонер, жоден рок-стар не зможе співати так щиро і переконливо. Жодна національна ідея не примусить так дзвеніти твоє серце. Так співають янголи. І то лише коли вип’ють.